Майгулль Аксельссон

«Якщо ви думаєте, що Швеція - одна з найблагополучніших країн в усьому світі, я хочу вас розчарувати. Як і в будь-якій державі на цій планеті, в Швеції є соціальні проблеми, про які я не можу мовчати. Проституція, алкоголізм, наркоманія, безпритульність, чоловіча жорстокість, дитячі та підліткові травми, викликані батьківської недбалістю і безсердечністю, - лише малий перелік тем, що вимагає гласності та визнання його існування ". Але не можна ж всі ці проблеми, всю цю гидоту засунути в одну книгу Усі герої нещасні протягом усього життя, роблять жахливі речі і страждають від вчинків інших. Я не люблю, коли автор накручує стільки в одному творі, що вже перестаєш співпереживати героям, а думаєш про те, яку гидоту про г рої ще розкажуть. »

Майгулль Аксельссон "Квітнева відьма"

У 1997 році Майгулль Аксельссон опублікувала свій другий роман, «Квітнева відьма» (Aprilhäxan), який приніс їй запаморочливий успіх і міжнародну популярність.
Монументальна психологічна драма, наповнена смутком, співчуттям, а також важким потоком свідомості, іноді навіть на межі відчаю - книга заслужено отримала престижні Серпневу премію (премія імені Августа Стріндберга - головна літературна нагорода Швеції) і премію BMF-plaketten.
Роман був переведений на 23 мови.

У центрі пронизливої ​​сучасної драми - переплетення доль чотирьох жінок, чотирьох сестер.
Елен взяла на виховання 3-х дівчаток: Маргарету ще новонародженим немовлям, Христину і Біргітти вже майже підлітками.
Дівчата виросли, у кожної своя життя, своя історія. Минуле ніяк не відпускає ні одну з них. Але, виявляється, їх було не три, а чотири. Четверта - квітнева відьма.

У цій книзі представлені історії чотирьох дітей, які, навіть будучи дорослими женщі- нами, несуть в собі дитячі біль, страх, презирство, злість і отчая- ня. Їх історії сплітаються, немов шматки полотна, наклади- ваясь одне на інше, з'єднується Ясь рваними кровоточать швами, які ніколи не загояться.
Отже, Швеція 20 століття. Дезіре, немов у насмішку названа так (Очікувана - пер.), Знаходиться в лікарні. Вона практично повністю паралізована і стра- дає епілептичними пріпадка- ми. Відразу після народження мати відмовляється від неї. Цікаво, але в Швеції така тенденція була дуже поширеною - від дітей з вадами ізбав- лялісь, віддаючи їх в специаль- ні клініки. На них ставили хрест - їх не навчали, не вивчалися, до них не було ніякої любові або ласки, розуміння або хоча б наміри зрозуміти, їм не варто чекати посеще- ний, в світ живих їм вже не повернутися, їх світ - світ тіней, приречених блукати по лікарняних коридорах.

Дезіре замкнені в своєму тілі, але не в свідомості - вона не здається, поглиблюється в вивченні фізики, тут і там згадується Хокінг. Крім цього, Дезіре здатна вселятися в свідомість інших (відсилання до розповіді Бредбері). Зазвичай це чайки або ворони, але можуть бути і люди. Чимось опису її "подорожей" нагадують Баха і його Чайку Джонатан Лівінгстон, але без духовно-просвітницького підтексту. Її абсолютно неймовірна ментальна зв'язок з доктором Хубертссоном теж є дуже цікавою і абсолютно незрозумілою з точки зору логіки.
У Христини мама є, але вона абсолютно неосудності, і після спроби спалити прив'язаного до ліжка дитини її поміщають в психушку. Але не надовго. Всі її успіхи будуть проявом бунту - довести Астрід, що вона не така, як вона, що вона може і хоче вибратися з життя, яка їй уготована, але тільки це буде не її життя - не її робота, чи не її чоловік і навіть не її "Постндустріальний парадиз", тому що буде заміщати собою Еллен, але не виявляти її саму.
Новонароджену Маргарету мати залишить у пральні. В наслідок цього Марарета буде все життя шукати ласку і ніжність, хотіти бути комусь потрібною хоча б на час - нехай і з чоловіками в підворіттях.
Біргитта втратить матір через її захоплення наркотою і піде по її ж стопах - ранні безладні зв'язки, які переростуть в стабільні; алкоголь, трава і хай живе цироз печінки. Їй не буде хотітися ніяких інших добрих і хороших мам, в знак протесту вона свідомо почне занурення в світ матері, щоб хоч якось бути ближче до неї, щоб боротися з тими, хто її "вбив", відібравши дочка. Все життя Біргитта буде любити тільки її, на сторінках не зустрінеш жодного доброго слова до інших персонажів, навіть якщо це прості перехожі.
Так три дівчинки зустрінуться в будинку Еллен, у якої є свої лежать на серце вантажем таємниці.
Одного разу анонімні розкривають рани записки з'єднають трьох сестер разом і, можливо, дадуть їм ще один шанс нарешті стати сім'єю. Хто знає, може, у них і вийде.
У книги відкритий фінал, тому кожен зможе уявити майбутнє героїнь самостійно.
Хочеться відзначити, що книга дає можливість поглянути на одні й ті ж ситуації з усіх боків, всі події, що описані суб'єктивно і емоційно, що дозволяє близько познайомитися з усіма героями, проникнути в їх свідомість і пережити емоції, точно як це робила Дезіре.
Книга, безумовно, важка. У ній і проблема незавершеною особистості в наслідок дитячих травм, тому що героїні приречені поневірятися в лабіринтах власного "я", з якого немає виходу - наскільки страшні це звучить, настільки моторошно це і є насправді. Автор не обходить стороною і жахи клініки, в яких медсестри вгризаються пальцями в душі пацієнтів, як м'ясники в освежёванную баранину, і в цьому найабсурдніший з усіх парадоксів цієї планети - як у людей, у яких за покликанням має бути найбільше чуйності і співчуття, його може не бути зовсім? У Черстін Першої я буквально побачила садистські замашки міс гнусу (Мілдред Ретчед - одна з персонажів роману Кена Кізі "Над гніздом зозулі». Старша сестра - немолода жінка, завідувачка відділенням психіатричної лікарні).
Книга важка, але змушує озирнутися навколо і задуматися про те, що ми робимо з власним життям і з життями інших людей.

ЦИТАТИ Дезіре
• ... я бажаю дізнатися, хто з моїх сестер вкрав призначену мені життя.
• Ми говорили - днями, тижнями, місяцями і роками; але незмінно мовчали про те, що пропекло в нас найглибші дірки.
• Горе треба пережити. До того ж горе заразно, а люди цього бояться і тому готові піти на все, щоб не дати сумувати тому, у кого є для цього підстави. Вони брешуть. Вони читають мораль. Вони пронизливо кричать і регочуть, щоб заглушити скорботу.
• Озлобленість - це супутнє захворювання. Воно вражає тих, кому не дають отгоревать своє. А я жила в епоху, що не визнавала горя, шукати замість нього проблему. З проблемою адже простіше, тут потрібно лише прийняти заходи, а горе треба пережити.
Маргарета
• - Ні, чому ж, один мінус є. Тільки я не здатна розібратися, що це - психологічна проблема особистого порядку або наслідок квантового стрибка. Я втратила довірливості. Нікому не можу довіритися.
Христина
• Вона просто не в змозі сваритися і сперечатися через буденних дрібниць. Її ледь вистачало на те, щоб вранці піднятися з ліжка - все сили забирала тяжка таємниця, Крістінін вічний жах і огиду.
• Христині так і не вдалося втовкмачити йому, що сама-то вона відчуває лише власну приналежність до класу бесплацентарних Крістін - ненароджених ніким. А вилупилися, як птах або ящірка, з великого білого яйця.
Біргитта
• Ліжка у Біргітти немає. А на матраці немає навіть чохла - вона лежить прямо на брудно-жовтому поролоні. Руки розкинуті в сторони, з лівого кута рота тонкою цівкою біжить слина.
• - Буває порожнеча, яку неможливо заповнити, - каже вона. - Ніколи. Як не бийся.
• Тітка Елен, тарантул в тарантелі!
• Гірше було з заздрістю, отруйно-зеленим скляним осколком, який пару разів спалахував в очах Елен.