Сергій Мінаєв зробив дуже правильну річ: перебуваючи на піку слави, швиденько зібрав всі свої старі тексти, так би мовити, «раніше невидане», і - хоп: випустив нову книгу. Збірка оповідань.

Рассказов багато, але книга вийшла не товстої: практично всі вони дуже короткі. Тексти, що увійшли до збірки, умовно можна розділити на три частини.

Першу складають розповіді, мабуть, написані Мінаєвим в період захоплення творчістю Володимира Сорокіна і Стівена Кінга. Але так як майстерність письменника в ті роки (втім, як і зараз) помітно поступалося майстерності згаданих авторів, то ці опуси в стилі «чорнуха побутова» і «страшилка перед сном» в стані викликати у читача лише посмішку розчулення, але ніяк не жах, холодить кров. Втім, читати їх забавно, як старий анекдот: начебто знаєш, до чого все йде, а все одно чекаєш приємного моменту в кінці, коли можна засміятися. Тільки тут навпаки: чекаєш передбачуваною кінцівки, коли можна зобразити переляк.

Другу частину складають розповіді, або, скоріше, публіцистика, присвячена «поколінню 1970-1976». Покоління це, чия молодість збіглася з «епохою перебудови», і до якого належить, природно, сам Мінаєв, як ви можете здогадатися, жахливо втрачене.

«Так, чувачок, так! Поки ти насолоджувався потоками хлинула до нас Європи, поки отжигал по клубам і шинках, пив горілку і жер МДМА, грузнути в випадкових зв'язках, змушував своїх подруг робити аборти і ратував за легалайз, пройшло вже п'ятнадцять років. (...) Так-так, за час наших метань у країни з'явилися нові господарі, які написали нові закони. Якось дивно і трохи прикро, що в намальованою ними схемою державного устрою і розподілу благ для нас не знайшлося місця », - гірко констатує Мінаєв, звертаючись до« поколінню цинічних романтиків-індивідуалістів ».
Читати далі