Казкар-візіонер Тарсем Сінгх, який зробив колись сумну, але неймовірно красиву казку для дорослих "За межею", взявся за давньогрецькі міфи. І в купу повалилися герої, боги, варварські царі, титани, красиві діви-оракули. У вузьколобих філологів таке поводження з дорогоцінним матеріалом може спровокувати спалахи безконтрольного гніву. Широкий глядач же, хто з цікавістю, хто з навіяної легкої нудьгою дивиться на пригоди Тесея. Але в будь-якому випадку в моменти сутичок свідомість дивиться огортає бадьорість.

І Зевс тут моложавий мужчинка, і Тесей - бастард, і титани - якісь неймовірно швидкі полурослика. Ще якісь варвари, які теж, як і високоповажні жителі Еллади, шанують (ну, або шанували) богів Олімпу. Постмодернізм в найчистішому вигляді. Якщо "300 спартанців" (їх ми ще обов'язково згадаємо) були засновані на коміксі, і все діється розпуста, в хорошому сенсі слова, і образи персонажів були обгрунтовані фантазією Френка Міллера, то "Війна богів" - натурально твір на задану тему. Але з фігурою Мінотавра хитро обійшлися. І лабіринт є, а замість нитки Аріадни - кров з тіла героя. Загалом, не потрібно порівнювати розповідь з книжками Куна. То добре, щоб подивитися на що. І я зараз не тільки про прекрасну спині і сідницях Фрейди Пінто. Але Сингх, хоч і теж візіонер, але до Снайдера не дотягнув. Якщо в "спартанців" мало не кожен кадр можна було роздруковувати та на стіну, то "Війна богів" дорожить красивими видами, видаючи їх порційно. Як, втім, і сцени екшену. Неначе усвідомлюючи, що це найвидатніший елемент картини, автор видає їх по чуть-чуть, смакуючи і люблячи. При цьому потихеньку нарощуючи темп, щоб в кінці показати шикарну битву богів з титанами. Так, за останні 10-15 хвилин фільму можна пробачити багато: повільне місцями розповідь, пафос без іронії, метання головного героя, сценарну нерішучість богів, в кінці кінців.

Крім постмодерністської дичини на тему міфів сценаристи видають невиразну історію про пошук Епірського лука, яка начебто і проста, як дві копійки (хоча зараз дві копійки спробуй знайди), але навіть в цій простоті глядач знаходить нестиковки. Шукали весь фільм цей лук, шукали, а дістався він якомусь псові, що нагадує помісь гієни і Варга з «Володаря кілець». Чому його ніхто з добрих героїв не надумав наздоганяти? Боги, бачачи і передчуваючи, що їх очікує, коли зброя з тятивою все ж спрацює, все одно слабо ворушать пальцями. Напевно, щоб потім гарненько розім'ятися на битві з титанами. До речі, на відміну від однойменного фільму вона тут є, дивно, чи не так? А ще тут є Міккі Рурк. Він тут начебто і цар Гіперіон, але Міккі Рурк. Харизматичний актор. І боги Олімпу тут в дуже смішних головних уборах, які відсилають глядача взагалі до кіберпанку. Постмодерн, візіонерство, ну от якось так.

До речі, на фото не ляп в светрі, це режисер.