Градус нахабного шарму цієї книжки фанатам «Californication» здасться недостатнім, а іншим подарує швидке, але цікаве читання, відповідне для 4-годинного перельоту куди-небудь в сторону тепла.

Анотація до книги відразу обумовлює вихідні дані: «Бог ненавидить нас всіх» - це роман фіктивного автора, головного героя серіалу «Californication» про письменника з Лос-Анджелеса, колись вистрілив з однією книгою (як раз цієї) і з тих пір перебуває в затяжному творчому та особистісному кризі. Зрозуміло, що після такої затравки любителі серіального Муді у виконанні Духовни чекатимуть, що почують зі сторінок книги його цинічний тон з незмінними жартами на межі фолу. Але історія виявляється черговий експлуатацією підліткової формули «sex, drugs, rock-n-roll», написаної, втім, не без гумору і з зворушливим юнацьким максималізмом, що випливає вже з заголовка. До речі кажучи, цей безапеляційність вирок - «Бог ненавидить нас всіх» - в тексті відчутного підтвердження не знаходить.

У центрі оповідання - недовчений провінційний студент, керований волею обставин, що оточують людей - чиєї завгодно, тільки не своєї. Так само випадково він потрапляє в Нью-Йорк, де раптово виявляється в центрі улюбленого їм фільму «Сід і Ненсі» про панк-ікони Сіде Вішес (лідера Sex Pistols) - так, принаймні, йому видається. Він живе в готелі «Челсі», торгує марихуаною, закохується в фотомодель, крутиться в компанії початківців рок-музикантів і далі за списком. Як запущений бейсболістом м'яч, зі свого нудного життя в передмісті Нью-Йорка він злітає в небо, в світ своїх підліткових фантазій, на деякий час зависає в повітрі і неминуче шльопається назад на землю, згідно із законом земного тяжіння.

Роман написаний в підкреслено розмовної інтонації, виключно в теперішньому часі, в дусі оповідань про власні подвиги (читай - поневіряння) «і ось відкриваю я двері, а там ...». Лише один раз юний герой робить спробу рефлексивного роздуми, кому і як він встиг напаскудити за свої деякі роки. Однак протвережує його це ненадовго, воно і зрозуміло - в такому віці рефлексія є скоріше інструментом жалості до себе, ніж усвідомленням відповідальності перед оточуючими. І все ж Муді вдається наповнити цю нехитру історію явною невдачі таким наївним, мрійливим оптимізмом, що, закриваючи книжку, з подивом виявляєш в собі радісно-незграбну впевненість в тому, що все владнається, так чи інакше, та й взагалі - будь що буде. Особливо якщо до кінця останнього розділу літак вже прилетів кудись, де тепло.

Ольга Шматко

Всього переглядів: